Нотатки з кухні «переписування історії» Наш Формат · 2021 · Тверда обкл.

Історик Володимир В’ятрович зібрав низку власних публікацій — від початку 2000-х до нашого часу — та доповнив їх сучасним наративом. Це статті, колонки, інтерв’ю, у яких ідеться про національну ідентичність, Голодомор, визвольну боротьбу й «людей волі», Помаранчеву революцію і Євромайдан, матеріали під грифом «цілком таємно», які одного дня стали «цілком нетаємними». Значну частину цієї історії автор ретельно дослідив, а ще частину — допомагав творити. Ось чому це книжка про минуле — авторове, українців, минуле загалом, про історію як history і story, про колективне й особисте.Для кого книжкаДля широкого кола читачів, всіх, хто хоче сформувати власний погляд на українську історію та переосмислити як колективну пам’ять, так і події недавнього минулого.Чому ця книжкаЦе книжка не про переписування історії. Вона — про спроби українців написати історію власної держави. Звільнитися з полону думок «старшого брата» й досягнути справжньої незалежності — коли можеш розповідати свою історію від першої особи. Як історію України, а не Росії, Польщі чи ще когось на нашій землі.Про автораВолодимир В’ятрович — історик. На посаді директора архіву Служби безпеки України розсекретив доти таємні архіви КГБ. Працював в Українському науковому інституті Гарвардського університету. Викладав в Українському католицькому університеті та Києво-Могилянській академії, очолював Центр досліджень визвольного руху. Як керівник Інституту національної пам’яті ініціював декомунізацію. Автор і співавтор 14 книжок з історії України ХХ століття.ВідгукиКнижка прекрасно відображає напругу, з якою Україна переживає трансформацію історичної пам’яті. З одного боку, настав час незалежному народові подивитися на свою історію своїми очима, а не очима поневолювачів. Лише так він утвердить суб’єктність. З іншого — демократична Україна не має вдаватися до силових прийомів, якими комуністичний режим витравлював прояви української самосвідомості. Володимир В’ятрович обрав важливу місію сприяти першому, не вдаючись до другого. — Мирослав Маринович, проректор Українського католицького університету, в’ язень ГУЛАГу (1977–1987)Напрочуд захопливе чтиво — біжуча історія in fluenti, її неостигла, розжарена магма, ретельно зафіксована «зсередини» дослідником і учасником, якому Україна завдячує кількома найуспішнішими реформами минулого десятиліття. Той випадок, коли автор має повне право сказати про себе Шевченковими словами: «Історія мого життя є частина історії моєї батьківщини». — Оксана Забужко, письменниця, лауреатка Шевченківської преміїЦитатиПро учасників ОУН та УПАІсторики люблять давати узагальнені назви якимсь періодам минулого, сукупності подій чи групам людей. Так можна відразу підкреслити їхню (періодів, подій, людей) визначальну характеристику, щось, що робить їх унікальними, вирізняє серед інших, об’єднує їх. Учасників визвольного руху ОУН та УПА я для себе назвав «Люди волі». Друге слово у двох значеннях, передбачених у нашій мові. Волі — як внутрішнього стрижня, незламності, цілеспрямованості. І волі як свободи, особистої та колективної, національної. Адже гаслом їхнього життя було «Воля або смерть». І вони довели, що для них це не просто патетичні слова.Чому Помаранчева Революція не принесла очікуваних здобутківПеріод 2005–2010 років став часом невикористаних нами всіма — владою, громадянами — унікальних можливостей. Ми виявилися не готовими. Схоже, як і в 1918 році, Україна знала, як вибороти державу, але не знала, як її будувати. Українці були чудовими опонентами влади — повстанцями, дисидентами, вміли боротися з нею, не вміли скористатися її здобуттям. З одного боку, не було людей, підготовлених для зайняття державних посад (адже наші молодіжні організації навіть в незалежній Україні готували партизан і лісовиків, а не необхідних країні службовців), з іншого — громада категорично не сприймала «своїх» при владі. Адже для українців влада була завжди чужою. Тож, коли в ній з’явилися «наші», ми геть не знали, як з ними поводитися. Одні, як звично, бачили у владі ворогів, і тих, хто пішов на державну службу, вважали мало не запроданцями. Інші вдавалися в іншу крайність — боялися сказати бодай щось критичне про «наших» і заплющували очі на те, як вони впевнено ставали схожими на минулих опонентів.